13 дітей виховує черкаська родина

0
100

Вісім років тому життя родини Андрія та Любові Гнатюків змінилось назавжди. Це історія – про непростий вибір і досить непростий шлях, на який наважилась свого часу звичайна, на перший погляд, сім’я. Про це інформує прес-служба Черкаської міської ради.

Андрій і Люба  жили в Умані, виховували трьох дітей, мали невеликий будинок,  облаштовані й розмірені будні. Дружина займалась домашніми справами, чоловік – був приватним підприємцем.

Люба часто відвідувала притулок, де перебували діти, обділені батьківською увагою та турботою. Це – діти-сироти, діти, позбавлені батьківських прав, ті, які при живих батьках, на жаль, стали сиротами. Бажання подарувати любов, тепло та турботу хоча б одному такому малюку, аби він отримав шанс на нове життя, свого часу стало стимулом взяти в родину прийомних дітей.

Не зважаючи на їхню досить велику родину, де на той час вже зростало троє власних дітей, Андрій та Люба взяли ще двоє з притулку.

–  До того ж реальних шансів на повноцінну родину у цих дітей було досить небагато, зважаючи на проблеми зі здоров’ям. Проте це нас не зупинило. Ми пройшли тривалу процедуру оформлення усіх належних документів, навчання та створили прийомну сім’ю. А незабаром – дитячий будинок сімейного типу, де вже виховували десять дітей, з яких троє – рідних. Згодом у нас народився четвертий малюк. З того часу ми взяли п’ять дітей з Уманського притулку та трьох – із черкаського. А торік  випустили у доросле життя двох наших прийомних синів, які нині навчаються в університетах Черкас та Умані, – розповідає  Андрій Анатолійович.

Каже, що спокійний за цих хлопців. Оскільки вони мають стійкі моральні та життєві пріоритети, аби уникнути халепи.

– Ми постійно на зв’язку і щиро радіємо, коли вони приїжджають додому, – говорить батько.

Саме так до нього звертаються усі діти в родині, незалежно від того – рідні, чи прийомні.

– Якось так складається  практично від початку потрапляння дитини в наш дім. Напевно, це інтуїтивно відбувається, коли діти кажуть «мамо» й «тато», а не «дядя» і «тьотя» чи абияк. Бо відчувають справжню любов, турботу та щире ставлення усіх членів нашої родини один до одного. Жоден примус, тиск не здатен зробити те, що йде від серця. Ми з дружиною перемагаємо любов’ю, добром та життєвою мудрістю усі непрості ситуації, які виникають в процесі адаптації та й  подальшому зростанню дітей у родині. Але тут важливий баланс  – з прийняттям, підтримкою  дитину необхідно привчати також до дисципліни та відповідальності. Тут важливий, насамперед, особистий приклад батьків, сімейні традиції. І, звісно, важливо, аби наша з дружиною позиція щодо виховання та поведінки до дітей була єдиною, – ділиться Андрій Анатолійович.

Згадуючи минулі роки, чоловік каже, що вчились фактично на своїх помилках. Оскільки  не знали наскільки це важко виховувати дітей з доволі непростими долями, які раніше пережили чимало моральних і психологічних травм. До того ж через асоціальний стиль життя рідних батьків, вживання алкоголю та наркотиків, у спадок отримали серйозні ураження психіки чи фізичні вади. Зрозуміло, що все це лягає на поведінку дітей  і далеко не в кращих проявах.

За сприянням обласної та міської влади у 2012 році родині виділили п’ятикімнатну квартиру. Юридично це житло і донині вважається державним. Проте повністю всі витрати на його ремонт (який Андрій  здійснює самотужки), переобладнання до потреб дітей, оздоблення, придбання меблів та всього необхідного ця велика родина бере на себе.

Тож, аби мати кошти на все це, довелось продати будинок в Умані, згорнути невеличкий підприємницький бізнес та повністю переїхати до Черкас.

З великою вдячністю Андрій Гнатюк розповідає про мікроавтобус, який наприкінці минулого року за бюджетні кошти їх родині придбала міська влада.

–  Щиро дякую за такий потрібний подарунок  міському керівництву та працівникам служби у справах дітей. Адже це така велика проблема була для нашої родини. Ми тоді їздили на старенькій «четвірці». Аби розміститись нам удесятерьох доводилось розміщувати дітей у три ряди – попереду, у салоні та багажнику, який ми переобладнали у пасажирський, – з гіркою посмішкою та сумом згадує чоловік.

А також розповідає, як кілька років тому йому доводилось виступати на сесії міської ради та пояснювати депутатам (від яких залежало виділення коштів на придбання мікроавтобусу для родини), чому їм потрібен цей транспорт.

– Одного разу в Умані, їдучи із співробітником дорогою додому, потрапив в аварію і, Слава Богу, що тоді був ззаду сам у машині. Постраждав водій і я, зламавши ногу. А уявіть, якби зі мною були діти, це ж було просто місиво. Оскільки вони б сиділи  буквально один на одному у тій «четвірці», – з острахом зауважує батько.

Тепер, маючи мікроавтобус, вся велика родина може з комфортом їздити на риболовлю чи в ліс по гриби, чи просто на пікнік, а також – встигати у власних справах.

У Черкасах родина повністю адаптувалась. Усі діти навчаються, відвідують гуртки та спортивні секції в залежності від потреб та уподобань, займаючи високі місця на міських олімпіадах та шкільних конкурсах.

– Напевно, не відкрию великий секрет, якщо скажу, що дітьми потрібно займатись. І чим раніше почати це робити, – тим краще. Адже коли ми забирали дітей з притулку, то в процесі адаптації доводилось вчити їх буквально всьому. Оскільки вони не слідкували за особистою гігієною, дотриманням порядку, не мали навиків нормального спілкування. До прикладу, діти не розуміли навіщо митись і ходити у чистому одязі, вже, будучи доволі дорослими, часом справляли власні  фізіологічні потреби безпосередньо у кімнаті . Про стиль їх спілкування та лексику, я взагалі мовчу. Тому крок за кроком ми долали всі ці моменти, – говорить Андрій Анатолійович.

Окрема тема – успішність у школі, до якої дехто з прийомних дітей взагалі раніше не ходив. Тому подружжю доводилось наймати для кожного з них окремо репетиторів, аби підтягнути шкільний курс. Згодом все це дало свої позитивні результати.

Слухаючи розповідь батька, мушу визнати, що для нього абсолютно кожна дитина – це і  турбота, і біль, переживання, але й – і його гордість, натхнення та стимул рухатись далі.

На запитання, легше виховувати одну дитину чи більше, Андрій Анатолійович відповів зі свого досвіду так:

– Коли у нас народилась перша дитина, то все кружляло фактично навколо неї, коли – друга і третя, то увага та турбота, зрозуміло, розділилась пропорційно на всіх. А коли вже з’явилось більше дітей, то, як це не дивно, але процес виховання  відбувався легше. Оскільки діти підтягувались одне до одного. Хоча було все – і суперечки, ревнощі між дітьми, конфлікти. Проте з Божою допомогою нам вдавалось все спокійно вирішувати.  Адже для кожної нашої дитини, без різниці – це прийомна чи рідна, ми з дружиною знайшли місце у своїх серцях. Тому не ділимо на своїх і чужих. Всі ми – одна велика родина. Діти все відчувають та поступово і їх душі «відтаюють», – каже Андрій Гнатюк.

А також наводить приклад, коли  торік забирали з притулку двох хлопчиків, то всі вихователі скрутно мотали головами, мовляв, «складні діти». А от за кілька місяців перебування в родині, стали спокійніші та змінили свою поведінку на краще:

– З дітьми варто говорити, пояснювати, цікавиться їх життям, думками, заповнювати будні навчанням, розвиваючими заняттями, а також – привчати до домашніх справ.  Адже спершу весь обсяг роботи з прибирання, приготування їжу, прання, прасування, ремонту одягу тощо трималось на дружині. Уявіть, чого варте лише приготувати відрову каструлю борщу чи голубців. І це варто робити щоденно тричі на день. А прибрати квартиру, загальна площа якої складає 370 квадратів, не кажучи про все інше. В один момент ми зрозуміли, що неправильно дистанціювати дітей від побуту. Оскільки вони, не беручи участь у процесі, не усвідомлюють наскільки це складно. Тому за можливості розподілили домашні обов’язки між дітьми, склали умовний графік чергувань. Стало легше. Хоча варто розуміти, що у нас з дружиною, як батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, робота триває 24 години на добу. Це, звісно, виснажує. Про все це ми не знали на початку нашого шляху. Добре було, аби для батьків-вихователів проводили спільні семінари, групи взаємодопомоги, де можна було б ділитись  досвідом, спілкувались. Бо саме практичні знання та навички  – найбільш ефективні.

На запитання чи не жалкують вони з дружиною, що свого часу вирішили взяти в родину прийомних дітей, зважаючи на всі труднощі, які довелось перенести, Андрій  відповів:

–  Ні. Справа в тому, що виховання – двосторонній процес. Ми виховуємо дітей, а вони, в свою чергу, виховують нас. До речі, цьогоріч виповнюється 20 років, як ми разом.

У житті є таке відчуття, як покликання. Коли людина знаходить своє місце і рід заняття. Це, до речі, відразу видно, бо вона стає збалансованою. Про таких  кажуть – людина на своєму місці. Так сталось і у випадку з родиною Андрія та Любові Гнатюків, котрі  в якийсь момент зрозуміли, що це – їхнє. Що вони  здатні обігріти та дати кращий шлях в житті не лише своїм дітям, а й тим, хто цього не має.

Джерело: Про Головне

Залишити коментар